Iнтерв’ю з Євгеном Станковичем

0

Перед концертом, що відбувся 14 травня в Харківській філармонії в рамках всеукраїнського проекту «3 “С”: Скорик – Сільвестров – Станкович» нам вдалося поспілкуватись з живим класиком української музичної культури – композитором Євгеном Станковичем. Розмова вийшла цікавою – про творчість, про долю творів після їх написання, та про державну політику.

unnamedЄвгенію Федоровичу, хочемо запитати щодо програми концерту — мені здалося, що вона підібрана особливим чином, з творів, що мають свою довгострокову  історію.

Концерт відбувається в рамках проекту, який створив Олександр Пирієв 3 “C” і я, чесно кажучи, не приймав активну участь у складанні програми. Це вийшло спонтанно. Щодо другого концерту для віолончелі з оркестром, так склалася ситуація, що я багато працював в інших жанрах, а в рамках проекту «3 С» Олександр Пирієв спонукав мене, і я з задоволенням написав цей твір. Що стосується фольк-опери «Коли цвіте папороть» – цей твір довго не виконувався в повному обсязі, лише окремі хорові номери, і я дуже задоволений що хоча б з’являються спроби його виконання.

Це дивне життя опери – не Ваш власний задум, а задуми, що трансформувалися в залежності від колективів, що її виконували. Таке віртуальне життя твору.

«Цвіт папороті» був написаний в радянські часи, яким був Ваш задум – презентувати певну національну ідею, чи була якась інша мета її створення?

Створення було дуже прозаїчне – до нас звернулася відома французька концертна фірма «Алітепа». Вони запропонували створити таке масове дійство на основі народної музики і збиралися показувати його по світу. Я в той час займався зовсім іншою музикою – авангардною,тож  я багато вивчав фольклор, майже рік, для того щоб зрозуміти його природу, тому що це не просто фольклор в музичному розумінні, а й певне світосприйняття.

Коли ми вже збиралися заключити контракт, вже була генеральна репетиція, опера була знята з лаштунків –  говорити причини нема сенсу, тому що всім відомо. Це сприйняли, як якийсь націоналізм, і про це було багато розмов в таких інстанціях як політ-бюро, тобто які не мали до цього ніякого відношення. А там були задіяні надзвичайно видатні постаті, такі як Анатолій Шекера – балетмейстер, Євген Лисик – сценограф, та інші. Всі хотіли зробити щось гарне і несподівано цікаве. І з того часу воно так спорадично виникає… як явір у синьому морі – то виринає, то потопає. Так, потім ті люди, які ставили пішли у небуття, з’явилися інші ідеї, зараз знову повертаються – є намагання поставити оперу в оригінальному вигляді.

А як Ви вважаєте, чи існує українська опера, що створена вже композиторами України, яка б яскраво презентувала для західного слухача українську ідею?

Ви знаєте, такої опери немає, тому що не було такого завдання.  Є багато цікавих українських опер –  і Лятошинського, і Мейтуса, Губаренка, – але вони написані на російських і європейських оперних традиціях. Такі опери могли б звучати, принаймні на Україні. Що стосується світу – це дуже складне питання, тому що для того щоб українська музична культура звучала за кордоном, це повинно бути пріоритетом державної політики. Так як це відбувається в Швейцарії, Франції і інших країнах. Наша держава теж повинна цим займатися – мова не йде про те щоб давати кошти, але треба принаймні говорити, що нам потрібна своя власна культура і ми її цінуємо. А в нас, на превеликий жаль, все самотужки. У нас є чудові митці – художники, скульптори, музиканти, особливо молоде покоління, які розкидані по всьому світу, але їх треба пов’язувати з землею, де вони народилися, а в нас навіть цього не роблять. Це ї є державна політика – те що люди які творять культуру важливі, і ми хочемо їх підтримувати, хоча б морально.

Я думаю, що час в який ми живемо, це ситуація розлому – наша земна кора тріскається, щось підіймається, щось падає. Так і в суспільстві зараз така напруга. Але я думаю, що страшний момент наступить тоді, коли нічого не буде потрібно. А боротьба за краще – вона продуктивна,  часом романтична, часом трагічна. Це безумовно передумови для розвитку і еволюції.

Олена Зінкевич свою книгу про Вашу творчість назвала «Симфонічні гіперболи». Ви справді щось гіперболізуєте? До чого Ви прагнете як митець?

Я думаю, що якщо композитор  буде думати про свої глобальні, стратегічні наміри, філософського порядку – то він нічого не зробить. Бетховен не знав таблицю множення, але створив настільки ідеальні симфонічні форми, що мало хто з композиторів після нього зможуть створити такі ідеальні архітектурні пропорції. Я думаю, що інтуїція більш важлива. Я вважаю, що ми багато говоримо про світ, але ми про нього нічого не знаємо – скільки багатомірності існування на цій планеті? Що таке людське життя? Хто може це сказати? Музика це частина ідеальності людини, і від людини залежить її інтуїтивне сприйняття світу, через те в музиці можливо все – від простого стуку до мелодії.

Послухавши репетицію другого концерту, мені здалося, що в цьому концерті спостерігається лінія від Шостаковича, такий осучаснений Шостакович.

Я, як і мої колеги-викладачі маю знати сучасну музику, щоб студенти не казали, що їх затискають. Я теж міняюсь від твору до твору, але коли потім послухаєш начебто з однієї труби музика йде. Як у Еклезіаста – «Все повертається на круги своя…»

 

Ноосфера, як казав Вернадський.

І наостанок, Ви цікавитесь тим, що створюють українські молоді митці, як ви вважаєте, яким шляхом зараз йде українська музика?.

Вона йде природним,  нормальним шляхом – кожен пише те що хоче. Наприклад, мої студенти, вони всі, в основному, займаються авангардною музикою. Для них це цікаво, тому що Європа завжди дуже підтримувала розвиток саме сучасних направлень.  А як буде музика розвиватись – це ніхто не знає.  Все можливо і може розвиватись паралельно – людина настільки універсальна істота, що дуже швидко адаптується до всього що відбувається

Поделиться

Ответить